На гілляку!

Останнім часом всі новини рябіють записами про те, як комуністи не встали, щоб вшанувати жертв Голодомору. Люди обурені. Але чи відобразиться це якось на винуватцях? Сумніваюся..

Час

Помітив останні дні, що найбільше мені бракує в житті часу. Ще б день-два і я б дописав статтю, довчив тему, доробив би завдання, все встиг… Але є тепер, є якісь безкінечні дедлайни, недоспані ночі і гірка кава холодних ранків. Є чуття, що проблема в мені, а не в текучости часу. Час завжди йде з рівною швидкістю (з пошановувачами теорії відносності Енштейна готовий спілкуватися у приваті), а відчувається та швидкість – кожної години інакше.

Стільки всього відбулося останні дні, стільки хотілося б написати. Але, вгадайте, - не доходили руки, не вистачило часу! Був і Вечір пам’яті В. Стуса, і черговий Мегаквартирник, і з гірки ми каталися наприкінці березня,  і сніг чистили… Все це викликало купу емоцій, залишило по собі безліч спогадів і, звісно, фотокарток. Спробую про все написати кілька слів.

Шеченко, який не повернувся із заслання

Саме так Сергій Тойма назвав Стуса.  Василь загинув (читай – вбили) у карцері табору для політв’язнів в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. Кілька років всього не дожив до закриття «виправного» закладу..

Цей допис не міститиме в собі біографію Стуса чи якісь особливості його життя. Мені хочеться лише висловити свої емоції, які ця людина і його вірші викликають в мене. Для себе я відкрив Стуса не так давно, кілька років як. Чомусь в школі пройшов повз його творчість (мені зараз соромно). Але з тих часів моя свідомість і спосіб мислення зазнали значних змін. Тепер Василь Стус для мене – це людина-легенда, український Прометей, це уособлення нескореності, незламності, боротьби і, водночас, любові й ніжності. Його слова приходять і залишаються всередині, горять там і нуртують душу.

Дістали!

Щойно у ВК прочитав хороший допис і не стримався, щоб не перепостити. автор – Олександр Заклецький. Читайте і думайте, а краще – дійте.

«Вчора 18 лютого 2013 року, сталося те, що рано чи пізно мало би статися – спецпідрозділ міліції «Беркут» за допомоги звичайних ДПСників побив та покалічив жінок, журналістів, та, ЩО САМЕ ВАЖЛИВЕ депутатів Верховної Ради України, які за конституцією є представниками найвищої гілки влади. Чим відрізняється міліціонер від злочинця перевдягнутого у форму? По логіці речей тим, що міліціонер охороняє закон, як тільки він його порушує, він стає злочинцем в формі. Власне кажучи вчора співробітники МВС привселюдно продемонстрували, що вони не є більше представниками охорони правопорядку, а є звичайним бандформуванням із своїм дрес-кодом. Виходячи з цього, є АБСОЛЮТНО НЕОБХІДНИМ формувати Народну Національну Гвардію, яка б могла слідкувати за дотриманням порядку та протидіяти бандформуванням різного штибу. Але зараз не про це.

Про життя і смерть

Повільно вмирає той, хто не подорожує,
Хто не читає,
Хто не чує музику, 
Хто не здібний знайти гармонію в собі.

Повільно вмирає той,
Хто руйнує свою віру в себе,
Хто не дає собі допомогти. 

Жити - значить залишатися живим

Просто запам’ятай: вихід є.

Є вихід з цього безглуздого фільму, вихід за рамки сценарію.

У дійсності немає ніякого сценарію. Усе відбувається вперше і все востаннє.

А головне, все відбувається насправді! Дороги назад не існує. Є тільки дійсність, яка не залишає місця для страху..

Все, що можна зробити за життя, робиться зараз - або не робиться взагалі. При "нормальному" способі життя до сороківки людина стає руїною, все ще переконуючи себе, що почувається більш-менш добре, бо щодня болить в іншому місці, а от завтра - о, завтра вона стане в шостій, піде на стадіон бігати, підтягуватися, обливатися водицею.

Все, що можна зробити за життя, робиться зараз. Або не робиться взагалі.

(с)Л.Дереш "Намір"

Я уявлення не мав, стільки думок викличе ця книга в мене. Відкрив її на телефоні просто аби зайняти час. А в результаті..

Рабів до раю не пускають

29 січня – чергова річниця бою під Крутами. Вже зминуло 95 років. Ні мало, ні багато – майже століття. А чи пам’ятаємо ми? Чи не забули?

Минулого року був на місці битви. Цього року не поїхав. «Нічого особливого, нащо знову їхати?», - сказав сам собі. Але є особливе. Не потрібно тому полю бути якимось унікальним, не потрібно там навіть музеїв і панорам. Це як святиня, як могила, куди варто прийти вшанувати пам’ять полеглих, де варто згадати звитяжців і подумати, чи варті ми їх. Там – кров наших ровесників, наших однодумців. Там останні стуки їх сердець. Вони не стали рабами. Юні, майже діти, але воїни, лицарі. Гідні нащадки Богуна і Кривоноса.

То ж чи варті ми їх? Чи не даремно вони гинули? Ні, не даремно! Вони в це вірили і вірю я. Дух свободи є, справжньої, козацької. Щоправда, спить цей дух, міцно спить. Хто його розбудить і випустить гуляти?!