To be or not to be...

Всім у нашому житті керує вибір. Ми вже звикли. Ми часто робимо його напівсвідомо, навіть не задумуючись про наслідки. І це певно і не від нас залежить, життя не дає часу довго замислюватися. А може варто було б!

Зупиніть лет думок на хвильку і згадайте якісь миті чи події, після яких змінилося ваше життя. Чому ви тоді поступили так, а не інакше? Тепер не хотілося б вибрати іншу стежку? А тепер подумайте про всі події, які сталися внаслідок тієї одної. А що могло б відбутися, якби не було першопричини? Дуже інтригуюче запитання! Я б хотів би знати («Огласите весь список, пожалуйста!»). А ви?! А ще ж є купа подій, які не відбулися, хоча могли б. Та чи варто жаліти? Фаталіст подумав би, що так доля розсудила, а релігійна людина вирішила б, що все в руках Бога. Та хіба не ми робимо цей вибір? Хіба не ми керуємо своїм життям? Отак завжди, купа запитаннь. Коли вже стане більше відповідей?!

Кожен наш вибір – це пошук гармонії із навколишнім світом. Так, життя не дає нам часу, щоб обдумати кожен вибір. Але є прекрасна альтернатива – медитація. Перш ніж шукати гармонію навколо, варто б знайти її в собі.

Не я такий, життя таке...

«Не я такий, життя таке»

(с) Євробомж на вокзалі

Фраза в епіграфі, випадково почута на столичному залізничному вокзалі, спонукала мене до глибоких роздумів. Найперше, що зацікавило – чому це бомж «євро»? Але запитувати було якось недоречно. Потішило те, що чесно просив на 100 грам. Не брехав, порядний. J

Дім

Земля, де бігав ти маленьким,
Є твоїм домом

(с) Скрябін

Рідний берег, куди ми завжди повертаємося, - наш дім. Але пригадайте, скільки місць ви називаєте чи називали «домом»? Одне? Тоді ви щаслива людина.

Я за свої двадцять тричі змінював місце проживання. Наразі моїм «домом» є кімната університетського гуртожитку. Та хіба це дім? Через кілька років з’їду звідси на зйомну квартиру. І це теж не буде моїм домом, хоча, безперечно, у розмовах називатиметься так. Колись, сподіваюся, зможу побудувати/купити своє житло. І це вже буде домом.

На гілляку!

Останнім часом всі новини рябіють записами про те, як комуністи не встали, щоб вшанувати жертв Голодомору. Люди обурені. Але чи відобразиться це якось на винуватцях? Сумніваюся..

Час

Помітив останні дні, що найбільше мені бракує в житті часу. Ще б день-два і я б дописав статтю, довчив тему, доробив би завдання, все встиг… Але є тепер, є якісь безкінечні дедлайни, недоспані ночі і гірка кава холодних ранків. Є чуття, що проблема в мені, а не в текучости часу. Час завжди йде з рівною швидкістю (з пошановувачами теорії відносності Енштейна готовий спілкуватися у приваті), а відчувається та швидкість – кожної години інакше.

Стільки всього відбулося останні дні, стільки хотілося б написати. Але, вгадайте, - не доходили руки, не вистачило часу! Був і Вечір пам’яті В. Стуса, і черговий Мегаквартирник, і з гірки ми каталися наприкінці березня,  і сніг чистили… Все це викликало купу емоцій, залишило по собі безліч спогадів і, звісно, фотокарток. Спробую про все написати кілька слів.

Шеченко, який не повернувся із заслання

Саме так Сергій Тойма назвав Стуса.  Василь загинув (читай – вбили) у карцері табору для політв’язнів в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. Кілька років всього не дожив до закриття «виправного» закладу..

Цей допис не міститиме в собі біографію Стуса чи якісь особливості його життя. Мені хочеться лише висловити свої емоції, які ця людина і його вірші викликають в мене. Для себе я відкрив Стуса не так давно, кілька років як. Чомусь в школі пройшов повз його творчість (мені зараз соромно). Але з тих часів моя свідомість і спосіб мислення зазнали значних змін. Тепер Василь Стус для мене – це людина-легенда, український Прометей, це уособлення нескореності, незламності, боротьби і, водночас, любові й ніжності. Його слова приходять і залишаються всередині, горять там і нуртують душу.

Жити - значить залишатися живим

Просто запам’ятай: вихід є.

Є вихід з цього безглуздого фільму, вихід за рамки сценарію.

У дійсності немає ніякого сценарію. Усе відбувається вперше і все востаннє.

А головне, все відбувається насправді! Дороги назад не існує. Є тільки дійсність, яка не залишає місця для страху..

Все, що можна зробити за життя, робиться зараз - або не робиться взагалі. При "нормальному" способі життя до сороківки людина стає руїною, все ще переконуючи себе, що почувається більш-менш добре, бо щодня болить в іншому місці, а от завтра - о, завтра вона стане в шостій, піде на стадіон бігати, підтягуватися, обливатися водицею.

Все, що можна зробити за життя, робиться зараз. Або не робиться взагалі.

(с)Л.Дереш "Намір"

Я уявлення не мав, стільки думок викличе ця книга в мене. Відкрив її на телефоні просто аби зайняти час. А в результаті..

Рабів до раю не пускають

29 січня – чергова річниця бою під Крутами. Вже зминуло 95 років. Ні мало, ні багато – майже століття. А чи пам’ятаємо ми? Чи не забули?

Минулого року був на місці битви. Цього року не поїхав. «Нічого особливого, нащо знову їхати?», - сказав сам собі. Але є особливе. Не потрібно тому полю бути якимось унікальним, не потрібно там навіть музеїв і панорам. Це як святиня, як могила, куди варто прийти вшанувати пам’ять полеглих, де варто згадати звитяжців і подумати, чи варті ми їх. Там – кров наших ровесників, наших однодумців. Там останні стуки їх сердець. Вони не стали рабами. Юні, майже діти, але воїни, лицарі. Гідні нащадки Богуна і Кривоноса.

То ж чи варті ми їх? Чи не даремно вони гинули? Ні, не даремно! Вони в це вірили і вірю я. Дух свободи є, справжньої, козацької. Щоправда, спить цей дух, міцно спить. Хто його розбудить і випустить гуляти?!

Те, що місяць тому було мейнстрімом

Ще й до жнив не дожив,

Ані жита не жав..

В. Стус

Чомусь мені дуже вже кортить підвести якусь лінію під останнім етапом життя, підсумувати його. Чи то я передчуваю якісь зміни (хоча ніби не повинно б бути), чи то хз чому, але опиратися більше не можу, та й навіщо?)

Окуляри

Через мої окуляри
Всьо виглядає яснiше - ну зовсiм, як правда

(с)Дядько Кузьма

Знову почав носити окуляри. Пригадав, як воно бачити світ в рамці. Така собі лайвстрім картинка. Але вся приємність – в їх непостійному ношенні. Захотів – зняв, захотів – одягнув. З контактними лінзами не так просто. Виявляється ходити по вулиці без окулярів – реально і навіть приємно. Не розрізняю облич, не видно безглуздих написів на стінах, різної реклами і тд.. Всі люди – як тіні, маячать перед очима різнокольоровими плямами. Дивне відчуття. Відчуття іншої реальності. Реальності, в якій не «встрєчают по одьожкє». Реальності, в якій немає красивих чи некрасивих. Реальності, в якій зовнішня форма не має ніякого значення.

Якось буде..

«Роби, що можеш, і будь, що буде»

Оксана Забужко

Часто від мене можна почути: «будь, що буде». Але ці слова – це не ознака безвідповідальності. Це лише довіра найкращому, найчеснішому судді – Часу. Він знає минуле і майбутнє, все залагодить і все вирішить. На нього завжди можна беззастережно покластися. Це не означає, що всі проблеми лишаю тільки на час. Звісно, в цей період відбувається пошук своїх рішень. Вони є! Просто, коли є час подумати, - куди спішити? У самураїв є чудова звичка приймати будь-яке рішення протягом 7 вдихів: «Самурай повинен приймати рішення протягом семи вдихів і видихів. Якщо роздуми тривають довго, результат буде плачевним. Якщо не розмірковувати зовсім, сім з десяти справ будуть зроблені погано. Володіючи сильним, ясним і швидким розумом, ти зможеш прийняти будь-яке рішення. Пам'ятай про те, що в тебе завжди є сім вдихів і видихів, щоб прийняти рішення.» Це мудро. В стилі розважливих і спокійних японців. Дуже поважаю їх як націю. Вважаю, що нам є чому у них повчитися.

А як же приймають рішення українці? Протягом викуреної цигарки? Чи запиваючи алкоголем свою нездатність думати? Більшість – саме так. На жаль, наша нація, хоч і має величну історію і великий досвід, веде себе як підліток у перехідному віці. За роки гноблення та кріпацтва нас відучили мислити самостійно. Нас призвичаїли до сліпого виконання панських наказів, до безборонної покірності. Де зараз Богун, Кривоніс, Залізняк? Де славні нащадки холодноярців? Де внуки упівців? Де ти, моя Україно?!

Наше загальнонаціональне «будь, що буде» перетворюється у «моя хата зкраю». Не маємо ми колективної думки, не маємо громадської відповідальності, і, як наслідок, не маємо громадянського суспільства. А що ж таке відповідальність? Це спроможність свідомо думати, діяти і відповідати (перед Богом, людьми, собою?) за свої думки і вчинки. Це відповідність між словами і вчинками. Це характер, що проявляється явно. Виходить, що немає безвідповідальних людей, є безхарактерні. Були колись козаки-характерники, а ми – безхарактерні. «Славних прадідів великих правнуки погані» - правий ти був, батьку Тарасе..