Шеченко, який не повернувся із заслання

Саме так Сергій Тойма назвав Стуса.  Василь загинув (читай – вбили) у карцері табору для політв’язнів в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. Кілька років всього не дожив до закриття «виправного» закладу..

Цей допис не міститиме в собі біографію Стуса чи якісь особливості його життя. Мені хочеться лише висловити свої емоції, які ця людина і його вірші викликають в мене. Для себе я відкрив Стуса не так давно, кілька років як. Чомусь в школі пройшов повз його творчість (мені зараз соромно). Але з тих часів моя свідомість і спосіб мислення зазнали значних змін. Тепер Василь Стус для мене – це людина-легенда, український Прометей, це уособлення нескореності, незламності, боротьби і, водночас, любові й ніжності. Його слова приходять і залишаються всередині, горять там і нуртують душу.

Зараз я намагаюся якнайбільше дізнатися фактів із життя Василя Стуса. Не з інтернет-дописів, а з тих, хто його знав, хто з ним спілкувався, хто з ним боровся. Стус належав до великого покоління, покоління борців. Треба мати велику мужність, щоб взяти в руки зброю і піднятися в атаку, але треба мати ще більшу мужність, щоб боротися без зброї, знаючи, що за це буде: ув’язнення, заслання, тиск, знущання.. І червона імперія боялася! Не просто ж так видавали синьо-смугасті костюми і звання «особливо небезпечний». Це була інтеліґенція, еліта українського народу! Ув’язнені були вільні духом, вищі від своїх поневолювачів.

Не залякаєш того, хто звільнився від страху, не зламається той, в кого булатна душа.

Господи,  гніву  пречистого
благаю  -  не  май  за  зле.
Де  не  стоятиму  -  вистою.
Спасибі  за  те,  що  мале
людське  життя,  хоч  надією
довжу  його  в  віки.
Думою  тугу  розвіюю,
щоб  був  я  завжди  такий,
яким  мене  мати  вродила
і  благословила  в  світи.
І  добре,  що  не  зуміла
мене  од  біди  вберегти. 

Стус не шукав спокою, не шукав тихої гавані. Дамаська сталь виковується, коли кілька шарів металу куються, розпікаються і перековуються, і так безліч разів. Так і дух людини – тільки коли витримає пекельні вогні і удари молота Долі, стає дійсно сталевим. Читаючи поезію Стуса я бачу те розпечене залізо, я відчуваю його жар. Я хочу ставати кращим, сильнішим. Я хочу гордо називати себе українцем, я хочу жити в тій країні, якої прагнули вони – Лук’яненко, Чорновіл, Стус… Ми зараз в набагато кращому становищі. У нас є незалежність, у нас є свобода слова. І хай як намагаються відродити концтабори для вільнодумців, хай пробують закрити нам рот, хай пробують зламати нас, вірю, не вийде.