Час

Помітив останні дні, що найбільше мені бракує в житті часу. Ще б день-два і я б дописав статтю, довчив тему, доробив би завдання, все встиг… Але є тепер, є якісь безкінечні дедлайни, недоспані ночі і гірка кава холодних ранків. Є чуття, що проблема в мені, а не в текучости часу. Час завжди йде з рівною швидкістю (з пошановувачами теорії відносності Енштейна готовий спілкуватися у приваті), а відчувається та швидкість – кожної години інакше.

Стільки всього відбулося останні дні, стільки хотілося б написати. Але, вгадайте, - не доходили руки, не вистачило часу! Був і Вечір пам’яті В. Стуса, і черговий Мегаквартирник, і з гірки ми каталися наприкінці березня,  і сніг чистили… Все це викликало купу емоцій, залишило по собі безліч спогадів і, звісно, фотокарток. Спробую про все написати кілька слів.

Отже, 2 березня відбувся вечір пам’яті В. Стуса. Василь Стус увійшов в моє життя як Вчитель, як Зразок Людини високого духу. В його поезії, в його листах, я завжди знаходжу відповіді на запитання, які задаю сам собі. Почувши, як розповідає про Стуса Василь Овсієнко, і побачивши «Стусове коло», я вирішив, що треба зробити вечір «для своїх». Вийшло, як на мене, сильно! Пам’ятаю, як хвилювався, чи прийдуть люди, а потім хвилювався, бо прийшло більше, ніж очікували. Але ніхто не пішов посеред заходу, а це вже тішить. Були та душевність і щирість, притаманні атмосфері всіх заходів Маршу.

У середині березня ми відгуляли квартирник, приурочений Масниці. Наїлися млинців. Досі вражений витривалістю Томи і Христі, які, фактично, зорганізували всю кухню і працювали там до вечора. Без них їли б ми, в кращому разі, напівфабрикати. Були певні трабли із будинком. Але, разом з тим, у тому будинку були й свої плюси. Не забуду наше пірнання в ополонку після бані. Це не описати словами. Раджу спробувати! Були, як завжди, неочікувані пригоди: сторож, відсутність дрів, вимкнення світла, холод. Але було тепло, і це я зовсім не про дію зігріваючих напоїв!

А далі Київ завалило снігом. Це незабутня весна. Ніколи раніше я не провалювався в сніг по коліно або й вище наприкінці березня. Ще з дитинства так весело не катався з гірки. І вкотре переконався, що праця в гарній компанії перетворюється на приємну розвагу. Також знову дивуюся нашим людям. Коли нас тисне влада, ми мовчимо, лиш одиниці виходять на протести (ну ок, іноді не одиниці, але це крапля в морі). А коли ця влада нас ігнорує, то ми беремо лопати й виконуємо те, що неспроможні зробити керманичі. Так коли ж вже прийде час зробити висновки і з лопатами вийти не проти снігу, а під ВР чи хоча б міську адміністрацію?!

Завтра, 2 квітня, має бути щось цікаве. Чи дасть щось черговий пікет? Чи не залишиться це звичайним пустослів’ям? Час покаже.