Не я такий, життя таке...

«Не я такий, життя таке»

(с) Євробомж на вокзалі

Фраза в епіграфі, випадково почута на столичному залізничному вокзалі, спонукала мене до глибоких роздумів. Найперше, що зацікавило – чому це бомж «євро»? Але запитувати було якось недоречно. Потішило те, що чесно просив на 100 грам. Не брехав, порядний. J

Філософія людини без визначеного місця проживання цілком зрозуміла. Але чи можна погодитися з таким твердженням? Гм… Тут пахне якоюсь приреченістю і фаталізмом. Тому погоджуватися не варто. А варто раз і назавжди уяснити для себе – твоє життя в твоїх руках! Можна без кінця сперечатися про вмішання долі, богів, інопланетян і тд, але «життя, як казка, хочеш – живи, а не хочеш – будь ласка» (Христя тішся, твої «Кораллі» стали мені в пригоді)))). Життя для всіх одне, але кожен проживає своє по різному.

Я завжди відкидав віру в фаталізм у своєму житті. Багато речей від нас не залежать у цьому житті, легко заперечите мені. Звісно, багато, звісно, не залежать – погоджуся. Але ж тільки від нас залежить те, який слід ці речі залишать по собі у нашому житті, а це – найважливіше. Легко сидіти в кімнаті і скаржитися на дощ,  писати статуси про погану погоду. Але ж літній дощ – це прекрасно! Теплі краплі обіймають твоє тіло і, повірте, ці сотні обіймів здатні зробити щасливим кожного. Просто варто зробити крок і ступити під зливу. Це тільки маленький приклад. Дуже часто за своїми депресивними думками ми не помічаємо яскравих сторін того чи іншого випадку. Так, є миті, коли яскравих сторін немає. Але тоді теж все очевидно – життя просто дає тобі хороший підсрачник, щоб ти зрозумів врешті-решт, що час підіймати дупу і щось робити. «Їжак пташка горда, не копнеш – не полетить» - а може і у вас є приховані здібності, про які ви не здогадуєтеся?)))

Мабуть, варто ставитися до кожного складного моменту в житті як до випробування. Бо коли море тихе і спокійне – не випробуєш міцність корабля, немає вітру – не напнеш повні вітрила. У кожного є свій внутрішній стержень. Вірю, що у дитинстві ці стержні приблизно рівні у всіх. А от що з того буде в старості – це вже тільки наші власні турботи. Не батьків, не вчителів, не друзів, а тільки особисто наші! Хтось проміняє свій стержень на золото, хтось згубить на звивистому життєвому шляху, хтось не витримає лихої долі і зламається. Поваги гідні ті, хто тримає удар. Стержні таких людей під важкою наковальнею життя перетворюються в дамаську сталь. Пройти всі випробування з піднятою головою, не завинивши перед людьми і Богом, і померти спокійно, з посмішкою – ось чого повинні ми прагнути. І тоді не треба пишних епітафій – достатньо одного слова на надгробку «Людина».