29 січня – чергова річниця бою під Крутами. Вже зминуло 95 років. Ні мало, ні багато – майже століття. А чи пам’ятаємо ми? Чи не забули?
Минулого року був на місці битви. Цього року не поїхав. «Нічого особливого, нащо знову їхати?», - сказав сам собі. Але є особливе. Не потрібно тому полю бути якимось унікальним, не потрібно там навіть музеїв і панорам. Це як святиня, як могила, куди варто прийти вшанувати пам’ять полеглих, де варто згадати звитяжців і подумати, чи варті ми їх. Там – кров наших ровесників, наших однодумців. Там останні стуки їх сердець. Вони не стали рабами. Юні, майже діти, але воїни, лицарі. Гідні нащадки Богуна і Кривоноса.
То ж чи варті ми їх? Чи не даремно вони гинули? Ні, не даремно! Вони в це вірили і вірю я. Дух свободи є, справжньої, козацької. Щоправда, спить цей дух, міцно спить. Хто його розбудить і випустить гуляти?!
