Клов, або як пройти на Хрещатик

Раніше Хрещатиком текла річка. Там, де ви любите гуляти, в паводки тонули люди і навіть коні. Потім все це замурували під землю, в кам'яні окови. Мимоволі пригадуються слова із однієї із пісень гурту ВЕРЕМІЙ: "Де, ти моя ріка, скам'янілая?" Правда, ці слова стосуються Либіді, про неї якось згодом.

Вздовж сучасного Хрещатика колись розташовувався Хрещатий яр, який отримав таку назву через бічні яри, що «перехрещувалися» у ньому. А там де зараз Майдан Незалежності розташовувалося Козине болото. Тільки у 1830-хх  роках площа отримала назву Хрещатицької і на ній було розпочато забудову.

Саме з Козиного болота а також із джерел в районі Європейської площі й брала початок річка Хрещатик, яка текла по однойменній сучасній вулиці. Слід зауважити, що текла вона як їй самій хотілося, ніяк не стримана людським втручанням . Тому під час великих злив і паводків пробратися Хрещатиком було проблематично.

В околі Бесарабської площі річка Хрещатик впадає в іншу – Клов. Приблизно в 30-хх роках 19 століття річка Хрещатик була замурована під землю, де протікає і нині. От як виглядає тепер річка приблизно навпроти Київської мерії.

(фото: http://general-kosmosa.livejournal.com)

Надзвичайно цікава прогулянка видалася підземними ріками Клов та Хрещатик. Кілька кілометрів під землею – це зовсім не то, що ті ж кілометри поверхнею. Одному з учасників прогулянки довелося вийти через люк на Майдані Незалежності. Якийсь дядечко на поверхні допоміг навіть відкрити люк.

Фактично всі стічні води з центру Києва впадають у Хрещатик, а далі у Клов. Тож одразу скажу: в будь-яку погану погоду з натяком на дощ не варто туди йти. А краще взагалі не варто! Вже четверо людей загинуло там під час раптового підвищення рівня води.

Перші кроки в темряву і поневолі стає моторошно від простору, тиші і..павутини, просто нестерпного сплетива павутини. 

Крім того, вичитані із форумів історії про смерті в цьому місці теж роблять своє діло.. Але цікавість до незвіданого сильніша. Вклякаємо на місці.. Коментарі зайві.

Далі просторі й широкі ходи. Йти легко. Тільки дзюркіт води й гупання машин по люках згори.. Це на початку прогулянки діє на нерви. Потім звикаєш. Не віриться, що там, нагорі, живе й шумить величезне місто.

"Зоряна алея" - просторий хід із краплями-зірками на стелі. У світлі ліхтариків це незабутнє видовище!

(автор фото: Є. Макаренко)

Подеколи йти було не так легко. Іноді  по дорозі зустрічалися труби, іноді води було майже по коліно.. Уявіть собі, яка там сила водяного потоку, якщо вода принесла такі бетонні глиби!

Над нами – підземний перехід, що від станції м.  «Театральна» через Хрещатик.

Діггери на відпочинку J Доки ми підлаштовували фотоапарат – зробили спільне фото.

А от що вийшло після всіх налаштувань і виставлення світла:

Дивне місце.. Вологість там досить велика, але в тільки в одному місці ми зустріли таку дивну «цвіль». Авторитетна заява, що це гриб була підтримана. Хтось до нас написав на ньому пальцем «ТИ + Я». Романтика підземель J

Там достобіса от таких коників. Вони трохи моторошно виглядають у темряві, від думки що на тебе таке може стрибнути йшов мороз по спині. Але це досить мирні створіння. Різні джерела називають їх печерними або китайськими тепличними кониками.

Тут, кілька метрів нижче рівня асфальту, відчувається вплив цивілізації. Красиво вимуровану й стару кладку "краплі" перетинають грубі бетонні вставки - це результати побудови "Глобусу". Їх фотографувати не хотілося, тож повірте на слово. Таке враження, що все, що робиться у наш час - роблять повні бездари і дурні без уявлень про красу чи хоча б практичність. Але, не зважаючи на це, місце захоплює своєю величчю, своєю тишею і спокоєм, своєю вогкістю і покинутістю..

Всі фото зроблені за участі Ілька (і його фотоапарата), Андрюші та Сірожі. Ну і, звісно, Анюткиного штатива (без нього взагалі нічого б не склалося). Кльова вийшла прогулянка! Ностальжі... Хочу знову під землю, там своя атмосфера, там інший світ.

п.с.: на жодній із фото немає фотошопу.