Багато думаю про теперішній стан речей в Україні, та про те, що можна з
тим вдіяти. Все частіше в голову лізе думка про те, що крім грубої сили, зараз
нічим не зарадиш. Але особисто мені більше імпонують методи ненасильницької
боротьби. І як знайти компроміс? Де та «золота середина»?
Мабуть, всі спостерігали за подіями в Іспанії та Греції, та іншими
бурхливими протестами, із масовими бійками, спаленням автівок і тд. Всі подібні
акції були жорстоко придушені владними структурами. Але є не менше прикладів
насильницького розігнання мирних протестів. Влада, особливо з авторитарними
нахилами, не соромиться будь-якими способами показувати «хто тут головний».
 |
| Масові протести в Греції |
Протилежність владі, опозиція, – в’яла й бездіяльна. А те, що вона
робить, не назовеш діяльністю на благо народу. От візьмемо для прикладу останню
акцію «Україно, вставай!». Шуму багато, а результату нуль. Видно, що все це –
заради самопіару. Яценюк, Кличко, Тягнибок – всі працюють на підвищення
особистих рейтингів. Це навіть добре видно по власне акціях – от прапори
«Батьківщини», от «Удару», от «Свободи», а де ж національні стяги? Де-не-де
видніється синьо-жовтий, якого й не видно за партійними. Так і з ідеєю – перш
за все ідея власної партії і кишені, а вже потім десь там національна. Реально
зараз у парламенті немає сили, яка б представляла інтереси народу.
Хоча це все суб’єктивно. Але такої думки притримується більшість моїх
знайомих. То для чого ж тоді ходити на опозиційні акції? Щоб постояти під
опозиційними стягами? Щоб послухати палкі, але безрезультатні промови «вождів»?
Щоб потім Яценюк і ко заявляли, що вони зібрали 10 тис. людей? А де ж сенс?! Ну
зібрали, ну поговорили, вирішили, що тяжко жити, на тому й розійшлися. У народу
вже уривається терпець, люди готові до боротьби, але ніхто їх на ту боротьбу не
кличе. Іноді в мене складається враження, що отакі безрезультатні акції
проводяться навмисне, аби люди «випустили пару» і не починали діяти самі.
Та й багато неопозиційних акцій не мають сенсу. Депутатам плювати на
кілька десятків людей під вікнами. Якщо вони переступили через совість, то
через народ переступлять теж. Агов, розумієте, їм ПОФІГ! І замість того, щоб
кожній організації окремо робити недієві міні-акції, потрібно об’єднуватися,
шукати спільну мову, боротися разом. Поодинці пересаджають та й все на тому.
Влада боїться об’єднання, консолідації сил. Чи на хоч одній з опозиційних
акцій було стільки беркуту, як на останній акції на підтримку Павліченків, чи як на марші 14
жовтня, присвяченому УПА? Бо ПРівці знають, що коли народ збирається сам – його
контролювати важче. А опозиції їм немає чого боятися. Але непокірних і розумних,
здатних аналізувати ситуацію, все більше. Завжди контролювати і стримувати не
зможуть. Прорве колись греблю народного гніву і змиє увесь бруд в Україні. («...як понесе у Чорне море кров ворожу…»).
Найнеприємніше те, що серед народу є ж гідні представники – чесні,
справедливі, порядні. Але, звісно ж, їм до влади зась. Там тільки обрані. Ми не
вміємо обрати кращих. Правда, у нас багато гетьманів. Ми не здатні до
самоорганізації. Зате ми покірно тягнемо ярмо і гнемо спину під батогом. Щиро
підставляємо праву щоку, після удару по лівій. Кінця-краю не видно нашому
терпінню. Доки ж?!
Немає коментарів:
Дописати коментар