Eurotrip. Польща, частина 1.

Другого липня зранку автобус повіз нас з Дрогобича до Шегинь. Було страшенно рано, бо хотіли пошвидше проскочити кордон (наївні). І от він, такий бажаний і вперше побачений мною об’єкт – українсько-польський кордон.

Перед фірткою до польского пропускного пункту. Фото не
наше. (Так вийшло, що частину фоток мій телефон зіпсував)
Але коли ми переходили було десь так само людей і тиснява. 

З нашої сторони все було легко – привітні красиві дівчата в новому камуфляжі (я встиг зауважити не тільки красу прикордонниць, а й красу нової форми) швидко перевірили нашу візу й закордонні паспорти і пропустили нас. Я почав тішитися вже, що немає нічого складного в перетині кордону і ніякої черги. Але скоро моя втіха розвіялася. Сам пункт пропуску дуже схожий на загін для тварин – стежка, оточена металевою сіткою, а далі фірточка. Неприємно вразило, що в тому «загоні» люди ведуть себе не краще від овець – всі пруться аби пошвидше пройти ту фіртку, за якою наступна черга – до дверей пропускного пункту. Врешті-решт і ми подолали цей бар’єр.

Не знаю, як польські прикордонники там не починають ненавидіти українців – бо ж ту штовханину й мало не бійки бачать щодня. Але ніякої зверхності чи чогось подібного я не побачив. Більше того, прикордонник підійшов до нас і ще двох дівчаток (ми вирізнялися із натовпу торгашів і заробітчан – були із туристичними рюкзаками, а дівчата із валізками), розпитав куди ми їдемо, остаточно впевнився, що ми – туристи, і пропустив нас на окремий вхід, без черги. Вже з перших польських слів моя самовпевненість щодо польської мови («та що там – я все розумію, і говорити легко, дуже схожа ж!») зникла, ба навіть більше – я впав у деякий ступор, коли до мене говорили польські прикордонники. Але Христя врятувала мене, нездалого Штірліца, від провалу (бо ж у нас куплені запрошення, і, відповідно, ціла легенда для подорожі – типу їдемо на реколекції до Польщі), все відповіла за двох. Отак під кпини Христі щодо мого розуміння й знання польської ми попрямували на автобус до Перемишля.

Вже з перших кілометрів Польщі я звернув увагу на чистоту й охайність всюди – на подвір’ях, на узбіччях, на дорогах. Також я постійно захоплювався станом доріг – за всю подорож жодної ями я так і не побачив.

Першою «зупинкою» у Польщі для нас став Перемишль. Довго там затримуватися не планували, бо попереду ще велика дорога. Може через ту квапливість нічого особливого й не побачили там – трохи старого міста, нічим не примітний замок та один із бункерів лінії Молотова. Звісно, красиво! Попід Сяном попрямували пішки за місто – стопити на Краків.

Сян. Фото знову не наше.

Замок у Перемишлі

Перший автостоп не можу назвати дуже вдалим. З годину ми стояли. Багато водіїв показували нам дивний жест вказівним пальцем донизу. Ми його трактували по різному: я вирішив, що нас треба пройтися трохи і стопити вже там, а Христя пожартувала, що таким чином нам натякають, що ми – «дно». І вже потім, в наших каучсьорферів ми дізналися, що це означає, що водій їде десь поблизу. До речі, в Україні його показують трохи інакше – тим же вказівним пальцем показують коло.

Мій перший в житті автостоп

Отже, приблизно через годину Христя зупинила водія, який сказав, що довезе нас до Жешува, що на півдорозі до Кракова. Fuck yeah! Поїхали! :)) В тій автівці мене чекало справжнє випробування – Христя заснула, а я мусів якось говорити з водієм, бо ж нечемно просто собі спати. Водій говорив лише польською, яку, як виявилося, я майже не розумію, та ще й дуже швидко.  Думаю, наша «розмова» була випробуванням і для нього – я сидів позаду й говорив українсько-російською (чомусь мені здавалося що деякі російські слова поляки краще зрозуміють, ніж українські). Але хоч трохи ми таки порозумілися. Водій завіз нас аж за Жешув, звідки ми вже могли стопити прямо на Краків. І буквально за 10 хвилин я спіймав двох чоловіків, які прямували туди. Вони сказали, що можуть забрати нас аж до Вроцлава, але нам було не на часі. З ними було легше – вони частково розуміли українську, а я вже потроху «врубався» в польську, тож ми мали цікаву розмову й дорога була дуже приємною. Крім того, вони самі подзвонили нашому каучсьорферу й домовилися, де нас краще висадити.

Селфі з тієї зупинки. Перші хвилини Кракова

І от ми вже в Кракові. Нам не пощастило з громадським транспортом, тож першу годину ми так і провели на автобусній зупинці.  Вже темніло і ставало холодно, передзвонили Якубу (наш каучсьорфер із Кракова) і він приїхав за нами на авто, забрав і завіз до себе домів. У нього дуже затишна й молодіжна квартира. Ми домовилися, що увечері підемо разом гуляти, й він відразу нам дав ключі від квартири. Це мене дуже вразило! Я б, певно, мало кому отак просто дав ключі від дому, тим паче незнайомцям. А ви?!

 Далі ми пішли разом гуляти вечірнім Краковом, вже у центрі розділилися й ми самостійно пішли досліджували місто. Йшли ми без якогось плану, повечеряли і просто насолоджувалися затишними краківськими вуличками.  

Замок Вавель. Фотографувати в темряві на свій фотоапарат я так толком і не навчився

Увечері планували наступний день. Був варіант піти в соляну шахту Вєлічку, або ж поїхати в Освєнцім. Вирішили все ж їхати в Освєнцім. Як сказав Якуб «це місце, яке кожен має побачити хоч раз в житті».

Я планував все з Польщі вмістити в один пост, але виходить забагато тексту + ще й фото. Тож про Освєнцім певно буде в наступному пості, а вже потім про продовження поїздки Польщею. Як кажуть: «не перемикайте» ;-)